16 квітня ГО «Асоціація «Ренесанс Одеси» на запрошення міжнародного фонду "Відродження" прийняла участь в обговоренні в Одесі звіту Лондонського Королівського інституту міжнародних відносин Chatham House - вагомого дослідження, опублікованого в Європі наприкінці 2017р. під назвою "Боротьба за Україну" (The struggle for Ukraine’). Chatham House є топовим аналітичним центром не тільки Великої Британії, а й світу з майже столітньої історією. В 2015 році в рамках цього дослідницького центру був започаткований “Український Форум” як унікальний майданчик для досліджень та дебатів щодо України.

Спікери заходу: James Sherr – Науковий співробітник Королівського інституту міжнародних відносин Chatham House, Великобританія; Джанет Ганн - Незалежний експерт, Великобританія; Віталій Мартинюк – керівник робочої групи: «Демократія, права людини, належне урядування і стабільність» у Eastern Partnership Civil Society Forum Української національної платформи Форуму громадянського суспільства Східного партнерства, Centre for Global Studies "Strategy XXI" та Євген Попов - керівник Південноукраїнського представництва міжнародного фонду "Відродження"висвітлили основні виклики, успіхи та невдачі у зовнішній і внутрішній політиці України з часів Євромайдану: від безпекових, що пов'язані з російською агресією, до потреб глибинного реформування і модернізації української держави.

Громадські активісти Одеського регіону – учасники обговорення Звіту зазначили об’єктивність зроблених дослідниками оцінок та важливість їх висновків, а також висловили низку пропозицій щодо більш тісної співпраці європейських структур з регіональними  інституціями громадянського суспільства, підтримки нових громадських організацій і партій, внесення змін у виборче законодавство тощо.

З огляду на значну важливість для європейської аудиторії розуміння процесів, що проходять в Україні та усвідомлення українською спільнотою європейських оцінок наших актуальних питань, розглянутих в аналітичному звіті "Боротьба за Україну" (The struggle for Ukraine’) тезово наведу його основні положення.

Щодо оцінки основних викликів України:

1.Безпека і оборона. Україна у 2014 р. виявила значну внутрішню силу, якої ніхто не очікував. «Національну ідею досі не вдалося зламати ані російській зброї, ані корупційній системі влади, діями якої обурені й західні союзники, і самі українці», – йдеться у звіті. Однак ChathamHouseзакликає не мати ілюзій і зрозуміти, що лише дипломатія не змусить агресора відмовитися від зазіхань на Україну – українська еліта має усвідомити, що діяти як раніше вже неможливо.

2. Реформи

Євросоюз був надзвичайно поблажливий до української влади, знову і знову надаючи їй кредит довіри. ЄС не хотів би запустити ланцюгову реакцію, що надалі – могла б призвести до зміни уряду, оскільки в такому, разі владу можуть обійняти популістські та/або проросійські сили, котрі саме набирають обертів .

Щодо е кономічн их реформ : Ядром Революції гідності стало прагнення зламати стару корупційну систему і вийти на такий економічний і соціальний рівень, що відповідав би західним та європейським нормам. Зміни в політиці, яких вдалося досягти після 2014 року, хоч і не завжди відповідали високому рівню революційних вимог, утім вселяли надію. Україна довела,що може змінитися. Було досягнуто базової макроекономічної стабілізації, у 2016 році економіка почала реально зростати, рівень інфляції знизився, гривня зміцнилася, валютні резерви збільшилися втричі порівняно з 2015 роком. Поточні рахунки і дефіцит бюджету вдалося привести до прийнятного стану. Було зменшено і раціоналізовано бюджетні витрати, а також розроблено план проведення податкової реформи і реструктуризації боргів. Банківський сектор також зазнав масштабних змін: майже половину банків було закрито, інші суттєво «підчистили» з метою уникнення потенційних державних фінансових зобов’язань. На черзі -покращення середовища для ведення бізнесу, розкриття потенціалу ринку землі та підтримка інвестицій, що сприятиме так необхідному економічному зростанню.

Щодо д емократизаці ї та управління : Реформування української надто централізованої та зарегульованої системи державного управління, що насилу функціонує, розпочалося. Місцева влада отримала розширені повноваження і можливість самостійно стягувати податки, однак реформування конституційного розподілу влади, інституцій (особливо державної служби), а також ЗМІ заледве почалося. Політичні та економічні групи, що досі мали привілейований доступ до влади, чинять жорсткий опір на шляху встановлення верховенства права та проведення судової реформи, а також закладення підвалин ефективного державного управління. Влада розподілена між президентом і урядом, які, у свою чергою, залежать від мінливої підтримки політичних партій. Тон часто задають популісти, тоді як вплив бізнес-груп залишається незмінним. Це призводить до нездорової конкуренції між гілками влади та проникнення корупції до демократичного процесу. Усіляко відтягується реформа виборчого законодавства, яка повинна забезпечити рівні умови для всіх учасників політичного процесу.

Щодо стану г ромадянськ ого суспільств а: Одним з найбільших його досягнень є запуск та інституалізація ProZorro – системи публічних електронних закупівель. Завдяки успіху цієї платформи було встановлено новий стандарт прозорості та підзвітності держави перед громадськістю. Утім, динамізм громадянського суспільство в цілому тримається на невеликій групі активістів та професійних неурядових організацій. Відірваність небайдужих громадян від адвокаційної діяльності громадських організацій послаблює тиск на реформи знизу. Щодалі помітніша мобілізація популістських та радикальних груп свідчить про вразливість громадянського суспільства, а це, своєю чергою, породжує розчарування. Бракує каналів комунікації між громадянами та громадськими організаціями, які б дозволяли консолідувати бачення громадян та в подальшому транслювати це бачення наверх до органів влади. Складається враження, що громадські організації відокремлені від місцевих громад, тому діють радше від імені громадян, аніж разом із ними.

Щодо а нтикорупційн их реформ : Упродовж останніх 4-х років Україна досягла неабиякого прогресу на шляху зменшення надзвичайно високого рівня корупції. Утім, закладення підвалин – це лише початок тривалої роботи, що має на меті розв’язання двох важливих проблем: по-перше, йдеться про фаталістичне сприйняття повальної корупції, а по-друге – неможливість встановлення верховенства права через зосередження влади і майна в руках невеликої групи осіб. Ці проблеми для України не нові, однак за понад 25 років врядування в інтересах кількасот бізнес-магнатів набули такого масштабу, що стали для реформаторів дуже серйозним викликом. Найвизначнішим досягненням у цій сфері після 2014 року стала майже повна відмова від постачання газу з Росії (раніше найбільш корумпована галузь економіки), що автоматично звузило коло можливостей для корупційних оборудок. Крім того, завдяки впровадженню системи публічних електронних закупівель, діяльність державного сектора стала прозорішою. Ще однією перемогою борців із корупцією став запуск нової системи електронної подачі декларацій, за допомогою якої високопосадовці зобов’язані декларувати свої статки. Утім, нові інститути, створені для розслідування та покарання випадків корупції серед високопосадовців (Національне антикорупційне бюро НАБУ та Спеціалізована антикорупційна прокуратура), ще мають довести результативність своєї роботи, що здебільшого гальмується через відсутність надійної судової системи.  Судова реформа залишається ахіллесовою п’ятою всієї антикорупційної діяльності. Очевидно, що нинішня українська влада може побоюватися незалежного судочинства і суворого дотримання законів. Тож не дивно, що між справжніми реформаторами і тими, хто зацікавлений у збереженні «старої системи», точиться жорстока боротьба.

Рекомендації Лондонського Королівського інституту міжнародних відносин Chatham House

Щодо з міцнення безпеки :

• Мета Заходу – допомогти Україні захистити свою незалежність і територіальну цілісність – незалежно від бажань та намірів Росії. У цій спільній роботі основна відповідальність і найбільший тягар лягають саме на плечі України. Для її виконання потрібна політична воля і помітний прогрес у дотриманні стандартів належного врядування в ключових установах, що займаються сферою безпеки і політикою.

• Україна мусить усвідомити, що внутрішнє перетворення є необхідною умовою як національної безпеки, так і євроатлантичної інтеграції. Створення ефективної, надійної та прозорої державної системи – це основний національний інтерес . Якщо правоохоронні органи, служби безпеки і оборони не виконуватимуть своїх обов’язків, країна залишатиметься небезпечно вразливою для інформаційної війни, вторгнення, підривної діяльності та дестабілізації.

• НАТО та ЄС повинні започаткувати консультативні програми з питань роботи правоохоронних органів і сектора безпеки, що були б органічним продовженням уже розпочатої діяльності в сфері оборони.

• Діалог і оборона не є взаємовиключними поняттями. Задля закінчення конфлікту між Україною та Росією і зміцнення безпеки в Європі Захід повинен працювати як у рамках, так і поза рамками Нормандського формату і Мінських угод. Мінськими домовленостями 2014–2015 років, що мали стати основою політичного рішення, – не слід нехтувати, однак глухий кут, в який зайшла ситуація, не повинен вихолощувати їх основні положення: всеохоплююче припинення вогню, виведення іноземних військ і зброї з окупованої території Донбасу та необмежений доступ моніторингових груп Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Точне дотримання викладених вище умов безпеки повинно передувати імплементації політичної складової Мінських угод.

• Санкції Заходу проти Росії слід періодично переглядати, в разі потреби посилюючи або ж залишаючи як є – і це має тривати стільки ж, скільки триватиме незаконна анексія Кримського півострова і дестабілізація на Сході України. Необхідно добитися повного відновлення міжнародно визнаних кордонів України.

Щодо пришвидшення євроінтеграції:

• Заходу слід мати реалістичні очікування щодо того, скільки часу знадобиться для ґрунтовних перетворень в Україні. Євросоюз повинен ставити жорсткі довгострокові умови щодо надання фінансування, що сприятимепроведенню справжніх, а не часткових або косметичних реформ. Україна мусить визнати, що євроінтеграція неможлива без політичних та економічних перетворень.

• Підтримка українського бізнесу, особливо малого і середнього, потрібна для того, щоб він витримав конкурентний тиск після закінчення перехідного періоду Поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі (ПВЗВТ).  Брак такої підтримки є найслабшою частиною стратегії ЄС щодо України (особливо на регіональному рівні) та сильно відрізняється від того обсягу підтримки, яка надається країнам-кандидатам на вступ до ЄС.

Щодо п рискорення економічних та політичних реформ :

• Необхідно провести земельну реформу, завдяки якій було би створено ринок земель сільгосп призначення. У такий спосіб величезний, але непродуктивний сільськогосподарський сектор України став би генератором довготривалого економічного зростання.

• Необхідно реформувати більше ніж 3000 державних підприємств України. Зусилля слід скерувати в трьох напрямках: вдосконалення корпоративного управління стратегічними об’єктами, що залишатимуться у державній власності; продаж решти підприємств та активів, для яких існує готовий ринок; закриття усіх інших.

• Громадянське суспільство і міжнародна спільнота повинні приділяти реформі виборчої системи та реформі державного управління стільки ж уваги, скільки й антикорупційним заходам.

• Вирішальне значення має побудова суспільної довіри. Відповідальність за це лежить насамперед на українській політичній еліті, котра має переконати населення країни і західних друзів та партнерів України в тому, що для реформування корумпованої системи є політична воля. Громадянське суспільство також має працювати «знизу вгору», щоб громадяни також могли долучатися до управління країною і здійснювати громадський контроль. Активні громадяни могли б стати основою для численнішого політичного класу реформаторів у майбутньому.

• Західні донори мають додати вимоги щодо ширшої участі громадян у своїх грантових програмах. Вони повинні фінансувати проекти, які сприяють розбудові громадських мереж. Крім того, донорам необхідно просувати справді результативні проекти, а не підтримувати змагальний революційний активізм.

• Через міжнародні програми розвитку західні партнери повинні допомогти українським неурядовим організаціям і новоствореним політичним партіям, а також університетам та школам управління у вихованні нового політичного та управлінскього класу.

• Західні країни повинні й далі тиснути на українську владу з метою проведення судової реформи і розслідування випадків зловживання владою високопосадовців. Це має тривати доти, доки не буде забезпечене повне несприйняття корупції на всіх рівнях. Створення абсолютно вільного від політичного втручання суду першої інстанції або палати надзвичайно важливе для подальшої перемоги в битві з корупцією та розвитку нової правової культури. Незалежне правосуддя – основний тест українських реформ.

• Щоб підтримати динаміку антикорупційних заходів, уряд повинен пришвидшити процес приватизації державних підприємств шляхом проведення прозорих тендерів. Подальша дерегуляція також залишається пріоритетною, адже необхідно убезпечитися від можливих спроб політиків у майбутньому “викачувати” кошти з бізнесу.

• Українські реформатори, які займаються антикорупційними питаннями, повинні інформувати суспільство про свої досягнення, ламаючи в такий спосіб уявлення про те, що з 2014 року «нічого не змінилося». Чималого успіху було досягнуто в зменшенні можливостей для корупційних оборудок, проте широкій громадськості в Україні про це здебільшого нічого не відомо. Прогрес в Україні помітний на багатьох фронтах, однак насправді ситуація доволі загрозлива. Незавершені реформи можуть підірвати довіру до «нових сил» і призвести до розчарування серед мільйонів українців. Це стане «зеленим світлом» для реваншистів і популістів, які прагнуть зірвати процеси перетворення в Україні.

Завдяки виконанню викладених вище рекомендацій можна зробити систему управління більш відкритою і гнучкою, а саму Україну – значно витривалішою. Західна політика бездіяльності або ж, що гірше, співіснування з Росією за рахунок України може дестабілізувати країну, оскільки ситуація залишається нестабільною та небезпечною. Дані, наведені в цьому звіті, чітко вказують на реальну загрозу для України, що нависла з двох боків. Однак це також привід для збільшення Заходом підтримки, незважаючи на – або ж навіть завдяки – численним іншим проблемам Європи. У політиків менше можливостей вкладати час і зусилля в Україну, але Захід не може дозволити собі ще однієї поразки. Немає жодних ознак, що свідчили б про зміну курсу Путіна щодо України, тому і Захід також повинен бути непохитний.

Україна перебуває на межі – і кожна зі сторона має шанси на перемогу.

Чому Україна має велике значення для Європи?

Єдність і незалежність України мають ключове значення для безпеки і стабільності в Європі.Проголошені амбіції України щодо внутрішніх змін та європейської інтеграції є досить нестійкими і піддаються постійним загрозам як ззовні, так і зсередини. Україна є надто важливою, щоб дозволити їй зазнати поразки. Посилення ізоляціоністів і популістських політичних сил на Заході може ускладнити отримання міжнародної підтримки. Але існують серйозні причини, чому не варто залишати Україну сам на сам із корумпованими елітами, відмовлятися від проекту її європейської інтеграції та вважати неминучим потрапляння України до геополітичної орбіти Росії.

Перша і найочевидніша причина – прагнення України самостійно визначати своє майбутнє. Розвитокв Україні безкарної злочинності й порушення прав людини, може поширитися на сусідні країни-члени ЄС, а з часом і далі. Найімовірнішим наслідком залишення України напризволяще буде посилення нестабільності всередині країни з ризиком виникнення внутрішніх збройних конфліктів і появи потоків біженців.

Друга причина – це важливість України для решти Європи, НАТО та кількох інших країн зі складу колишнього Радянського Союзу. Як найбільша країна Східної Європи (після європейської частини Росії), яка межує з чотирма країнами-членами ЄС і має населення, що значно перевищує населення скандинавських і балтійських країн разом узятих, Україна є «надто великою, щоб дозволити їй впасти» - наслідки в такому випадку будуть надто серйозними.

Поразка України також становитиме загрозу всьому існуючому міжнародному порядку. Відмова від підтримки та захисту суверенітету України буде принизливим визнанням безпорадності й поразки західних цінностей. Це означатиме визнання фактичного існування дворівневого світу, в якому є група привілейованих, цілковито суверенних країн і група країн із меншими правами. І це створить ситуацію, якою Росія чи інші країни відразу скористаються, щоб ще більше порушити існуючий міжнародний порядок. Віддавання України до «сфери впливу» Росії переслідуватиме Європу так само, як це було з іншими геополітичними компромісами, на які Європа пішла за останнє століття.

Оцінка досягнень і ризиків України

Існують щонайменше дві причини, чому Україні потрібна системна підтримка Заходу:

- щоб стримувати ворожі напади Росії

- щоб допомогти Україні провести необхідні інституційні, економічні та законодавчі реформи.

Україні треба віддати належне, з часу революції 2014 року вона провела більше реформ, ніж за понад 20 років свого пострадянського існування. Велика частина найбільш вражаючих досягнень стала можливою завдяки тиску на владу з боку українського громадянського суспільства, напрочуд добре розвиненого і наполегливого.

Україна продовжує жити в умовах постійних загроз :

Вона залишається в стані війни з Росією , яка навіть не визнає себе учасником конфлікту, яка має оновлену і переоснащену армію, що проходить бойовий вишкіл у Сирії, яка підтримує сепаратистів на Донбасі, організовує замовні вбивства у Києві та в інших місцях, проводить масштабні й руйнівні кібератаки і яка має рішучу мету не дозволити Україні досягнути сталої асоціації з Заходом.

Але найбільша небезпека для України криється всередині країни . Найбільшу загрозу стабільності та успіху становлять правлячі верхівки, їхні неформальні зв’язки, радянський спадок і, головне, приватні групи інтересів, які мають надмірні важелі впливу на владу (їх часто, але неточно називають олігархами).

Останні тенденції вказують на те, що існує ризик зупинки реформ в Україні, що антиреформаторські сили діють дуже рішуче і що зусилля, спрямовані на зміну системи управління, саботують певні урядові органи, в тому числі й на найвищому рівні. Хоч і в меншому обсязі, але привілейовані класи в Україні збережуть свою владу, навіть якщо їхні найвидатніші представники втратять свій вплив через антикорупційні кримінальні провадження або внаслідок втрати бізнесу. Підсумовуючи, можна сказати, що хоч у деяких сферах і були створені нові інституційні можливості, вони не були остаточно закріплені. Зокрема, зараз діяльності громадянського суспільства загрожують нові проекти законів, які можуть дозволити центральній владі зупинити проведення нагальних адміністративних і економічних реформ.

Означення проблеми: потреба виправити помилкові уявлення

Щоб робити будь-які прогнози щодо зовнішньої політики чи перспектив проведення реформ в Україні, потрібно правильно розуміти проблему, з якою ми маємо справу. Це особливо важливо, коли хочеш, щоб інші дослухалися до твоїх рекомендацій, – як у випадку цього звіту. Тому для початку буде корисним означити ряд помилкових уявлень (інколи умисних, інколи породжених невіглаством) про країну, її геополітичне становище, перспективи проведення реформ і роль західних партнерів та донорів.

Один із частих, але базованих на непоінформованості критичних закидів на адресу Заходу полягає в тому, що він змусив Україну в 2013 році зробити вибір між Заходом і Росією і що це призвело до різкого погіршення стосунків між Заходом і Росією. Ця теза є помилковою в кількох моментах.

По-перше, Україна прагнула європейського майбутнього протягом усіх 26 років своєї незалежності, а ЄС просто запропонував їй торговельні преференції в обмін на проведення інституційних реформ. Насправді ЄС почав переговори з Україною про Угоду про асоціацію ще за п’ять років до того, як почала розглядатися реальна можливість такого варіанту.

По-друге, саме Росія, а не Захід змушувала Україну обрати один з напрямків інтеграції. Спочатку Москва у стосунках з Віктором Януковичем використовувала підкуп і силу, а після того, як він утік до Росії і в Україні відбулося те, що називається Революцією гідності (і що Росія називає підтриманим Заходом переворотом правих сил), вдалася до анексії українських територій, дестабілізації та війни.

Третя помилкаполягає в тому, що стосунки між Заходом і Росією погіршилися ще до того, як почався Євромайдан. Росія вирішила зайняти антиєвропейську позицію ще в 2012 році, порушуючи баланс у стосунках із Заходом і підштовхуючи до цього Україну. У2013 році політика Заходу щодо України не була, як дехто помилково вважає, прикладом нерозсудливої провокації,оскільки напруження у стосунках з Москвою існувало ще раніше.

Неправильною також є теза про безнадійність України – мовляв, рівень корупції в країні настільки високий, а перспективи щось змінити настільки незначні, що вона не заслуговує на підтримку Заходу. Логіка тут також порушена.

Останню помилку роблять ті, хто вважає, що Україна завжди залишатиметься у сфері російських інтересів. Історія свідчить про інше. Частина українських земель дійсно понад 300 років перебувала під російським контролем, але не всі землі. В давнину Київ процвітав задовго до того, як Москва була заснована. Однак за останню чверть століття Україна нарешті перетворилася на політичну націю. І це кардинально змінює ситуацію. Вважати Україну «не Європою» тільки тому, що колись вона була у складі СРСР, означає залишатися в обіймах минулого. На противагу цьому в даному звіті визнається, що Україна є молодою європейською державою.

Перемога у боротьбі

Щоб забезпечити майбутнє України як незалежної держави, не допустити подальшого розвитку конфліктів і зробити так, щоб країна отримала максимум переваг від поглиблення стосунків із ЄС, потрібно діяти на кількох фронтах. Всі здобутки України у впровадженні реформ можуть зійти нанівець, якщо під впливом внутрішніх та/або зовнішніх факторів напрямок руху буде змінено на протилежний. Цей звіт застерігає від такої дуже реальної загрози і пропонує рекомендації для її уникнення.

У нормальних умовах, тобто в мирний час, Україна з горем пополам рухалася б уперед, як це було протягом її короткого пострадянського існування, і, швидше за все, вижила б як незалежна держава. Але зараз країні потрібна більша політична, патріотична і військова воля, щоб принаймні спробувати вижити.

Настільки фундаментально великою є розбіжність у поглядах між Росією і Україною (і як наслідок, між Росією і Заходом), настільки сильною є непримиримість Росії і настільки важке завдання стоїть перед Україною, що для досягнення успіху багато чого потрібно буде принести в жертву.

Передовсім українці значно більше повинні бути готовими до війни і до втрат. Є ризик, що 10 200 громадян України, які вже загинули, - не останні жертви в ході цього конфлікту. Росія не поверне захоплені території й не відмовиться від подальших зазіхань. І традиційна дипломатія не зможе її переконати. Насправді російська дипломатія працює на те, щоб повернути світовий порядок часів «холодної війни», коли великі держави визначали долю менших. Гірка правда, про яку, звісно, не говорять західні політики, полягає в тому, що змусити Росію змінити політику і послабити хватку може лише більша кількість загиблих росіян на українському полі бою разом із жорсткішим економічним тиском на Росію через посилення санкцій.

По-друге, вкрай необхідні внутрішні реформи в багатьох сферах обов’язково спричинять певні складнощі й проблеми. Зменшити надмірний вплив як ззовні так і з боку корупціонерів на громадське і політичне життя в Україні можуть лише незалежність органів влади і дотримання принципів верховенства права.

Країні потрібна також економічна модернізація, яка дозволить підготуватися до технічних і економічних вимог європейської інтеграції та надасть політичну легітимність реформам через покращення рівня життя.

У цьому аспекті може допомогти розвиток середнього класу і покращення економічної ситуації.

Щоправда, перспективи тут непевні: середній клас в Україні бореться за виживання, а в економіці, попри те, що за підсумками 2017 року може бути досягнуто зростання у 2%, залишаються невирішеними фундаментальні проблеми. Основними серед них є відсутність іноземних інвестицій, недостатня конкурентоспроможність і різкий спад торгівлі з Росією. Корупція і війна не заохочують до інвестування.

Перспектива подальших економічних потрясінь нагадує про фундаментальну політичну складову реформ: Україні потрібні такі глибокі зміни, що перш ніж життя українців покращиться, більшість із них неминуче опиняться в гіршому економічному становищі. Це неприємна інформація, з точки зору політиків, і вона не допоможе здобути голоси на президентських виборах 2019 року. Економічне покращення наставатиме лише повільними темпами, і українські громадяни мають протистояти солодким обіцянкам популістів про швидкі й легкі зміни. Країна зараз дорого платить за відсутність реформ до 2014 року, і тут немає швидких рішень.

Насамкінець, продовжуючи думку про політично непопулярні кроки, варто сказати, що в середньо- та довгостроковій перспективі Заходу потрібно буде продовжувати надавати підтримку і самому багато чим пожертвувати, щоб допомогти Україні. Для досягнення довгострокової стабільності й безпеки Заходу, як і України, потрібна більша політична рішучість і готовність чимось пожертвувати. Якщо країни Заходу продовжать підтримку України стратегію Росії щодо Україниможна суттєво стримати.

Основна задача полягає в тому, щоб виграти час і дозволити реформам вкоренитися, а також дочекатися, поки дозріє і прийде до влади нове покоління політиків.

Далі, в окремих розділах Звіту, детально проаналізовано численні й комплексні виклики, що стоять перед Україною:

• геополітика і безпека в контексті конфлікту з Росією;
• європейська інтеграція і вимоги Угоди про асоціацію з ЄС;
• економічні реформи;
• управління, демократизація і медіа;
• розвиток громадянського суспільства;
• боротьба з корупцією.

Більш детальна інформацію щодо Звіту Chatham House «Бороть за Україну» розміщена: https://www.chathamhouse.org/sites/files/chathamhouse/publications/research/Struggle-for-Ukraine_UA-2.pdf